2 - 2
Особливості літературно-мистецького життя 1920–1940-х років в Україні. «Розстріляне відродження». Володимир Сосюра. «Так ніхто не кохав...». Особливості інтимної лірики
Якщо хочете більше знати про покоління митців 20–30-х рр. ХХ століття, подивіться документальний фільм «Червоний ренесанс». Які кінокадри вам найбільше запам’яталися? Поділіться враженнями.
https://youtu.be/-205bbZKswI?si=ZZfMQ9I3Q1LHw0kz
Пропонуємо вам поглибити свої знання про поета Володимира Сосюри. До вашої уваги лірика видатного майстра слова — «Васильки», «Білі акації будуть цвісти..», «Коли потяг у даль загуркоче», «Любіть Україну» і вступ до поеми «Мазепа», що була вперше опублікована лише в 1988 р.
В. Сосюра. Світлина. 1920-ті роки
ВАСИЛЬКИ
Васильки у полі, васильки у полі,
і у тебе, мила, васильки з-під вій,
і гаї синіють ген на видноколі,
і синіє щасті у душі моїй.
Одсіяють роки, мов хмарки над нами,
і ось так же в полі будуть двоє йти,
але нас не буде. Може, ми квітками,
може, васильками станем — я і ти.
Так же буде поле, як тепер, синіти,
і хмарки летіти в невідомий час,
і другий, далекий, сповнений привіту,
з рідними очима порівняє нас.
* * *
Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі,
промінь морями заллє золотий
річку, і верби, і кручі…
Будем іти ми з тобою тоді
в ніжному вітрі до рання,
вип’ю я очі твої молоді,
повні туману кохання…
Солодко плачуть в садах солов’ї,
так, як і завжди, незмінно…
В тебе і губи, і брови твої,
як у моєї Вкраїни…
Ось вона йде у вінку, як весна…
Стиснулось серце до крику…
В ньому злилися і ти, і вона
в образ єдиний навіки.
(1927)
* * *
Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні...
Шум акацій... Посьолок і гони...
Ми на гору йдемо через гать...
А внизу пролітають вагони,
і колеса у тьмі цокотять...
Той садок, і закохані зори,
і огні з-під опущених вій —
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй...
Твої губи — розтулена рана...
Ми хотіли й не знали — чого...
Од кохання безвольна і п’яна,
ти тулилась до серця мого...
Ой ви, ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі —
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі...
Пам’ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв...
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.
Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог — на нашій путі...
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті...
Дні пройшли... Одлетіла тривога...
Лиш любов, як у серці багнет —
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.
Наче сон... Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв...
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б свою проміняв.
Я б забув і образу, і сльози...
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос, і коси,
твої коси сумні цілувать...
Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі...
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.
ВСТУП ДО ПОЕМИ «МАЗЕПА»
Навколо радощів так мало…
Який у чорта «днів бадьор»,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.
І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби…
Німій, одуреній, забитій,
Невже не встать тобі від ран?
Москві та Жечі Посполитій
Колись жбурнув тебе Богдан.
А потім хтів тобі Мазепа
Від серця щирого добра…
Його ж ти зрадила і степом
Пішла рабинею Петра.
Хіба не жах: своєї зброї
Не маєш ти в ці скорбні дні…
У тебе так: два-три герої,
А решта — велетні дурні.
У тебе так: все безголов’я,
Що на багно кричить: «Блакить!»
Якби я міг, якби зумів я
Тебе, Вкраїно, воскресить…
Твої шляхи — відчай і камінь,
Така прекрасна й, мов на гріх,
Ти плодиш землю байстрюками —
Багном і гноєм — для других.
У голові твоїй — макуха!
Хіба ж ти можеш жить сама,
Російсько-польська потаскуха,
Малоросійськая тюрма.
Веди ж, безумна, до загину
Мене на розстріли і жуть…
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу.
Я ж син твій, син, що йшов за тебе
На смерть і реготи не раз,
Той, що прокляв і Бога, й небо,
Аби тобі був слушний час.
Я йшов кривавими житами
І знов піду, де гул і мла,
Лиш одного я хочу, мати,
Щоб ти щасливою була.
Я.Чижевський. Рідна Україна
ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,
в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…
Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!
О. Гайдамака. Горобини намиста