1 - 2
Література ХХ століття. Модерністські зрушення в європейській літературі ХХ століття. Федеріко Гарсіа Лорка. «Гітара». Особливості поезії модернізму, образи й символи
Уерта-де-Сан-Вісенте — будинок-музей Федеріко Гарсіа Лорки, що розташований у міському парку Ґранади, що нині носить ім’я поета. Цей будинок був особливим місцем в особистому житті та творчості Лорки. Тут він написав багато своїх найкращих творів.
Перейдіть за покликанням https://lnk.ua/1zN2nBPN7 та здійсніть віртуальну екскурсію міським парком Федеріко Гарсіа Лорки в Ґранаді.
Поділіться враженнями від перегляду. Чи могла краса квітів та затишних алей, на вашу думку, надихати поета на творчість?
Пропонуємо вам ознайомитися зі збіркою Федеріко Гарсії Лорки «Циганський романсеро» (1928), яку вважають найгучнішим явищем його творчості. У віршах збірки поет майже без формального сюжету трансформував середньовічний романс — народний вірш, що поєднував ліричність і музичність.
Іспанський художник Сальвадор Далі зазначав: «Здається, ніби тут є сюжет, але ж його нема». А сам Фредеріко Лорка писав: «Я поєдную циганську міфологію з буденністю…, прагну образи зробити міцними, ніби камінь».
Прочитайте вірші із цієї збірки, що розкривають перед вами нові грані поетичного таланту іспанського митця Лорки.
ПРО ЦАРІВНУ МІСЯЦІВНУ
Прийшла в кузню Місяцівна
в серпанковім покривалі,
хлопчик дивиться на неї —
краса очі пориває.
Має білими руками,
аж малому серце в’яне,
вислоняє, грішна й чиста,
тугі перса олив’яні.
«Тікай, тікай, Місяцівно,
бо як вернуться цигани,
накують із твого серця
намиста й перснів багато».
«Дай я, хлоню, потанцюю,
бо як вернуться чхавале,
ти з закритими очима
лежатимеш на ковадлі».
«Тікай, тікай, Місяцівно.
Чуєш, тупотять бахмати?»
«Ну-бо, хлоню, не топчися
по білі моїй крохмальній».
Битим шляхом скаче вершник,
мов у бубон в шлях бабаха,
а вже в кузні малий хлопчик
склепив віченьки бідаха.
Гаєм їхали цигани,
мусянджовії примари.
Очі мружили набакир,
рівно голови тримали.
А в тім гаю пугач пуга,
пугач пуга тоскно й жаско...
пливе небом Місяцівна,
за руку держить хлоп’ятко.
В кузні туж, у кузні лемент,
плачуть, голосять цигани,
а царівну Місяцівну
повивають хмари, хмари.
Переклад Миколи Лукаша
Жозефіна Волл. «Діана»
Поезія «Про царівну Місяцівну» є одним із найвідоміших творів поета, що входить до збірки «Циганський романсеро». Написаний у 1927 р., цей твір втілює спробу Лорки поєднати багатий фольклорний спадок Андалусії з поетикою модернізму, перетворюючи традиційні образи на символи з глибоким змістом. Поет звертається до жанру романсу — народної пісні, у якій реальне тісно переплітається з міфологічним. У вірші традиційна казкова фабула стає засобом для роздумів про вічне — про смерть, красу, беззахисність і приреченість.
Жозефіни Волл «Остара»
У центрі сюжету — міфологізована сцена нічної зустрічі маленького хлопчика з Місяцівною. Іспанською мовою вірш називається «Romance de la luna, luna», що перекладається як «Романс про місяць, місяць». Проте в іспанській мові місяць («luna») жіночого роду.
Лорка вдається до образу «царівни Місяцівни» — чарівної, але фатальної красуні, яка спускається вночі до кузні. За казковим образом ховається смерть. Хлопчик намагається її зупинити, прогнати, застерігаючи, що ось-ось з’являться цигани й вершник. Проте Місяцівна не зважає на його благання. Вона танцює, вабить і зрештою забирає його із собою на небо. Цигани та вершник приїжджають надто пізно: дитина мертва.
В основі вірша лежить циганське повір’я про те, що дітей, залишених на ніч під місячним сяйвом, може забрати Місяць. Цей фольклорний сюжет у Лорки набуває нового звучання: казкове перетворюється на глибоко трагічне. Вірш побудовано на контрастах: спочатку мрійлива, ніжна атмосфера — і раптово тужливий, динамічний фінал. Лорка майстерно змальовує драматизм моменту, коли прекрасне стає символом фатального.
Художня мова вірша насичена епітетами, метафорами, порівняннями: «в серпанковім покривалі», «білі руки», «тугі перса олив’яні», «серце в’яне», «біль крохмальна», «краса очі пориває». Водночас у вірші звучить ритм іспанського народного романсу, а форма білого вірша посилює вільний перебіг розповіді, її ліричність та емоційну насиченість. Поет творить образ, близький до казкового й водночас фатально реального.
Образ царівни Місяцівни нагадує героя іншого знаменитого твору — Вільшаного короля Й. Гете. Як і в німецькій баладі, тут ідеться про зустріч із потойбічною силою, що несе смерть, і стирання межі між уявним та дійсним. У «Царівні Місяцівні» немає перемоги чи спасіння — є лише приреченість. Це твір про красу, яка водночас чарує й губить.
Вірш «Про царівну Місяцівну» — це не просто романтизована балада, а глибокий символічний текст, що через просту й казкову форму порушує складні теми життя і смерті, беззахисності й нездоланної сили долі. Лорка створює вражаючий поетичний світ, де фольклор оживає у трагічній формі, близькій кожному, хто хоча б раз замислювався над сенсом буття.
БАЛАДА ПРО ЧОРНУ ТУГУ
Клюють півні темний обрій,
ніяк сонця не знаходять;
Самотина Горова
із гори крутої сходить.
Пахне кіньми і тінями
її тіло, лите з бронзи,
груди, два курні ковадла,
круглим жалем тужать-стогнуть.
«Самотино, що шукаєш,
чом блукаєш самотою?»
«Чом блукаю, сама знаю,
що тобі до мого болю?
Я шукаю в цьому краї
саму себе, свою долю».
«Самотино, моє горе,
коли кінь закусить повід,
заженеться з гону в море,
буйна хвиля його втопить».
«Не кажи мені про море!
Проростає туга чорна
на оливковій землі
під зелений шепіт-гомін».
«Ти скажи, яка ж то туга,
яка мука невгамовна,
що з очей тобі сльозить
гіркота терпка лимонна?»
«Мечусь дома, як причинна,
з тою тугою жалькою,
волочаться долі коси
і по кухні, й по алькову.
Все на мені з тої туги
гагатом чорним холоне...
Ой льолі ж мої ллянії,
ой макове моє лоно!»
«Самотино! Вмийся біло
непочатою водою,
собі серце заспокой,
може, знайдеш свою долю».
Переклад Миколи Лукаша
Ф. Г. Лорка. Ілюстрація до «Балади про чорну тугу»
Вірш Федеріко Гарсії Лорки «Балада про чорну тугу» входить до збірки «Циганський романсеро» та є одним із найглибших творів поета. Лорка розвиває ідею внутрішньої боротьби людини зі своєю самотністю, тривогою й болем, надаючи емоціям образності, символізму та навіть імені.
Центральним образом балади є туга — не абстрактне почуття, а конкретизована істота, яка персоніфікується як жінка, Самотина. Вона не є вигаданим персонажем, а постає як художнє переосмислення циганської легенди про Соледад Мантойю — дівчину, яка померла від розлуки з коханим. Проте Лорка навмисно «повертає міф профілем», залишаючи імені утаємничене звучання: у перекладі Миколи Лукаша ім’я не згадується, оскільки саме слово «солдат» в іспанській означає й «самотність». Героїня балади уособлює вселенську тугу, біль і втрату — почуття, що поглинають людину й не піддаються логічному поясненню.
Сюжет твору побудовано у формі діалогу між ліричним героєм і Самотиною. Він намагається втішити її, допомогти, але у відповідь чує горде й байдуже: «Чом блукаю, сама знаю, що тобі до мого болю?» Самотина стає відображенням внутрішнього стану самого героя. Він не просто звертається до неї — він звертається до себе, до світу, намагаючись знайти сенс життя, рівновагу, відповіді на екзистенційні питання. Однак у відповідь — тиша, зневіра, байдужість.
Форма балади близька до народної пісні. Це підкреслюється повтореннями, рефренами, емоційними вигуками, образами природи, символікою та ритмом. Повтори («Самотино, що шукаєш», «вмийся біло»), постійні епітети («туга чорна», «мука невгамовна», «півні клюють обрій»), персоніфікації («співа річка», «проростає туга») створюють пісенний, тужливий настрій. Присутній також яскравий символізм: чорний колір, що затьмарює зелене, жовте, бірюзове — кольори життя, — стає втіленням втрати і зневіри.
У фіналі твору постає образ річки — символу руху, змін, течії часу, вічного колообігу життя. Але що несе із собою ця річка, яку правду вона виявляє — це загадка. Усі образи твору зливаються в один — образ людини, яка йде по світу з тугою в серці, шукає відповіді, та не завжди знаходить.
Балада має глибоке філософське звучання. Вона не про конкретну жінку чи особисту драму — вона про вічну самотність людини, її пошуки та втрати, її діалог із самою собою, з душею, яка «проростає на оливковій землі». Цей образ чорної туги перетворюється в Лорки на міф про людину, яка ніколи не припиняє пошуку сенсу буття, попри біль і безнадію.
Поет показує свою внутрішню реальність через глибоко особисті образи, тому «Балада про чорну тугу» — не просто ліричний твір, а філософське одкровення. Вона наближає нас до суті людських переживань, даючи змогу побачити власні страхи, сумніви, тугу. Це не балада про кохання чи смерть — це балада про людську душу, що блукає в пошуках світла.
Збірка поезій Ф. Г. Лорки. Видавництво «Кальварія»
У збірці «Канте хондо» Лорка експериментує з піснями, романсами, баладами, сонетами, газелями, касидами, білими віршами.
Газель — це східний віршовий жанр із чіткою одноримовою формою.
Касида — урочиста поема з єдиною римою в кожному другому рядку, що прийшла з арабської поезії та набула в Лорки інтимно-пантеїстичного вигляду.
Білі вірші — це вірші без рими, у яких збережено ритм, розмір та чергування наголошених і ненаголошених закінчень.
Цілісне світосприйняття поета — пантеїстичне, пройняте гармонією природи й духовною єдністю всього сущого. Як митець-модерніст, він творив поезію чистої образності, де природа відгукується людськими емоціями, а ліра може ридати.
Природа для Лорки жива й емоційна — кожен звук, кожна деталь резонує з людським серцем. Його лірика багата метафорами, порівняннями, уособленнями, що утворюють синкретичний потік слова, музики і зоровості. Він — – симбіоз модерніста та фольклориста.
Драматургія також стала важливою частиною творчого шляху: будучи керівником пересувного театру «Ла Баррака», Лорка популяризував класику — постановки Лопе де Веги, п’єси самого Лорки («Криваве весілля», «Дім Бернарди Альби») — у провінційній Іспанії та за її межами. Він вважав театр інструментом просвіти та гуманізації.